Оксана Стефанівна Забужко - Жити — пити

веселий крик, переможний гомін. У дитинстві лишився найкращий алкоголь цього світу – розлитий у бутлі та пляшки, чайники, банки та фляги, відра, бочки й термоси, реторти, пробірки та карафки: він належав до світу дорослих, він наповнював цей світ сенсом, він нагрівав повітря, він напружував дорослим нерви й судомив язики, він робив життя інакшим, і варто було спробувати його весь, аби зрозуміти всі можливості й перспективи їхнього світу. Все ще попереду, розумів я, я нічого не пропущу, я нічого не уникну. Бо як можна уникнути того, що створено було спеціально для тебе?

250

Як це все відбувається в підлітковому віці? Ти раптом підростаєш, підростаєш настільки, аби діставати до найвищих поличок батьківського серванта, стаєш дорослим до тієї міри, аби спробувати нарешті самостійно всі принади цього життя. Перший алкоголь вимиває з твоєї крові всі дитячі ілюзії, переформатовуючи психіку під боротьбу та протистояння. Оскільки протистояти з певного віку доводиться всім – всім цим дорослим демонам, наділеним правами та можливостями, всьому цьому командному складу, котрий марно намагається привчити тебе до порядку, котрий закликає тебе до совісті, ламаючи всі твої сподівання, ламаючи тебе, обламуючи. Алкоголь робить тебе похмурим і непоступливим, алкоголь заряджає тебе на тривалу позиційну боротьбу. Додає зайвих ударів твоєму серцю, додає голосу суворої дзвінкості, робить повітря в твоїх легенях чистим і п'янким, робить зброю в твоїх руках смертельною, робить вчинки твої осмисленими, а ранки – чорними. Алкоголь збиває всіх твоїх друзів у запеклі вуличні зграї, наповнює ваші серця попелом, наповнює душі льодом, примушує брати до рук мечі з вогню та диму, освітлює шлях літніми подвір'ями, штовхає вас у безвість, у сухе вугільне провалля ночі, веде вперед, розгортає над вами стяги та ікони, нашіптує вам: давайте, недомірки, кроком руш за святинями, за скарбами цього хитрого дорослого світу, рушаймо за золотом і міддю, за рабинями й банківськими активами, за птахами й свіжим високим вітром, я буду вас підтримувати й надихати, я витру всі ваші рани, продезінфікую всі ваші стигми, виведу шрами з тіла, ніби плями від шкільного чорнила. Я буду лишатися з вами доти, доки ви стоятиме на ногах у цьому безнадійному протистоянні. Я відвернуся від вас лише в тому випадку, коли ви опустите зброю й дозволите себе відвести по домівках. Я буду мститися вам, щойно ви зрадите. Я не залишу ваші душі в спокої, я заллю їх формаліном і виставлю на загальний огляд і осуд. Тож повний вперед, скаути!

300

Згодом хтось перший падає під помаранчевим дощем, когось зносить ранковою повінню, вибиває з рядів, ніби кеглі в боулінгу, вас лишається все менше, вам стає щоразу холодніше й самотніше, зате неба стає все більше, і дедалі більше стає клопоту, і дедалі більше печалі. І ти тримаєшся до останнього, вже розуміючи, що на тебе чекає, які важкі умови, які несприятливі обставини хтось для тебе приготував, яким розпеченим піском доведеться брести далі, від якої посухи потерпати. І тоді ти говориш тихо, щоби не наполохати сонних темно-синіх духів, що сторожко сидять угорі, говориш так: веди мене, веди, здіймай наді мною свій жовтий прапор, тягни мене крізь болота й очерети, скріплюй мої суглоби, цементуй мою шкіру, підтримуй мене в цій виправі. Я йтиму, доки чутиму попереду твій спів, доки ловитиму знаки, які ти лишаєш мені в прозорому небі, доки знаходитиму відбитки твого хвоста на порожньому пляжі. Веди мене, веди, крізь цей прекрасний порожній світ, крізь ці жахкі подвір'я, наповнені чиїмись мріями й чиїмось минулим, крізь залізничні насипи й соняшникові поля, крізь туман, спеку й завії, веди мене до брам міста, яке все одно має впасти під натиском нашої зброї, до його примарних веж, золотих палаців, до всіх його церков, мінаретів і синагог, до всіх його підвалів і складів зі збіжжям, до всіх його тихих жінок, котрі визирають за фортечні мури, дивуючись, як міцно ми тримаємось на ногах, як затято ми пробиваємося до їхніх схованок, як радісно ми співаємо тобі наші посвяти й гімни. Веди, говориш ти, падаючи на гострий очерет, веди.

350

Час, коли зникають ілюзії, пора, коли минає надмірна самовпевненість, а натомість приходить відчуття вдячності й ніжності – час дорослішання, час пізнання, час розчарування. Алкоголь позбавив мене ілюзій. Але потім повернув їх назад.

400

Що ми всі втрачаємо з віком? Перш за все ми втрачаємо час. Він так легко спливає нам поміж пальців, лишає нас сам на сам із нашим безчассям, забираючи з собою безліч важливих речей – наше вміння тішитись дрібницям, нашу віру в те, що все лише починається, нашу радість від того, що втрати ніколи не зможуть переважити набутків. Минає час, і якоїсь миті ти відчуваєш, що правила змінились, змінилась перспектива, й ти не дивишся більше на життя, мов пасажир, що відбуває з головного вокзалу свого міста в далеку, сповнену пригод, небезпеки та щастя подорож. Ти відчуваєш, що вокзал десь далеко позаду, а пригод наразі – жодних. Та й щастя не так багато насправді. Хіба що небезпека сидить поруч із тобою, у вагоні другого класу, й наскільки можна зрозуміти – неабияк тішиться з твого товариства. А найгірше – що далі, то більше хочеться повернутись назад – туди, звідки свого часу так рвався, в те місце, де небо було високим і безмежним, а часу просто не існувало. І потрібно докласти неабияких зусиль, аби ця зміна оптики, врешті, завершилась, аби ти знову набув рівноваги та впевненості, аби страх і паніка назавжди залишили твій сон і твоє сумління. Декому це вдається, дехто так і живе – обіймаючи уві сні всі свої сумніви та жахіття, мов іграшкових ведмедів.

450

Я знаю, звідки в дорослих чоловіків ця любов до алкоголю. Алкоголь заповнює порожнечі між ними, заповнює собою, ніби гіпс, всі ті підводні ями, невидимі пастки, небезпечні провалля, котрі не заповниш ні мудрістю, ні чесністю. Алкоголь робить їх такими, якими вони є насправді. Себто кращими, аніж вони видаються. Або гіршими. Він поєднує їхню самотність і спустошеність, поєднує їхню знервованість і затятість, він робить їх живими, він їх, зрештою, вбиває. Іноді він зупиняє час довкола них, іноді – повертає його назад, роблячи їх знову молодими й самовпевненими, сповненими несамовитих амбіцій і невимовної пристрасті. Він повертає їм радість, якої їм щоразу більше бракує. Повертає гідність, повертає самоповагу. Він надає сенсу їхнім словам і діям, виправдовує всі їхні ідіотські вчинки, більше того – він їх і